Становище Православної Церкви у міжвоєнний період - АКЦІЯ РУЙНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ НА ХОЛМЩИНІ І ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ

Акція руйнування православних храмів на Холмщині та Південному Підляшші в 1938 р. була однією з найтрагічніших подій в історії Православ'я та українського народу на Холмсько-Підляcькій землі. Був це також найважчий момент в історії Православної Церкви в міжвоєнній Польщі. Події, що відбулися в травні, червні та липні 1938 р., неможливо розглядати без врахування загального становища Православ'я у відродженій польській державі. Адже події 1938 р. були не результатом фундаментальної зміни внутрішньої політики держави чи незапланованою дією, а найбільш брутальною і відкритою реалізацією концепцій, вписаних у принципи політики Другої Речі Посполитої щодо Православної Церкви та українського православного населення на Холмщині та Південному Підляшші.

"У Люблинському воєвідстві [...] слід прагнути полонізації православ'я або витіснення його за рахунок Римо-католицької Церкви [...]".

Від самого початку міжвоєнного періоду польські державні власті прийняли два основні напрямки політики щодо Православної Церкви. З одного боку, вони прагнули максимального обмеження її власності та впливів. Проявом цього було позбавлення Церкви майна і багатьох храмів, а також адміністративне обмеження кількості парафій. З іншого ж боку, держава робила кроки в напрямку впорядкування становища та організації Православної Церкви, щоб могла вона діяти в нових обставинах, але залишаючись залежною від держави. Державні власті намагалися довести до полонізації Православної Церкви та її вірних.

Особливо різкою була політика держави щодо Православної Церкви на території Холмщини та Південного Підляшшя, які в міжвоєнний період входили  до складу Люблинського воєвідства. Власті були свідомі, що православ'я є одним із найважливіших елементів почуття окремішності місцевого українського населення.

Асиміляційно-національна політика стосовно православної Церкви проявлялася у двох, здавалось би, взаємовик-лючних тенденціях: ліквідації православ'я й водночас його організації, звичайно ж, у напрямі, бажаному для держави. Ліквідаційна тенденція виникала з переконання, що найуспішнішим шляхом державної і національної інтеграції є релігійна єдність […]. Виявилося, однак, що ліквідація православ'я є неможливою з огляду на поширеність цього віросповідання, його закоріненість на цих землях, гарантії, окреслені в Конституції та договорах, а також загрозу спровокування ворожих настроїв серед населення. Крім того, привабливою видавалася ідея використання цієї Церкви з політичною метою - для пов'язування непольського населення з державою. І звідти, власне, друга тенденція - організації Церкви, але у національній формі й характері, найбільш вигідному для держави. Ці дві тенденції в державній політиці виступали не хронологічно одна за одною, а одночасно. Наприкінці тридцятих років виразно можна спостерегти сфери їх територіальної дії. Перша, ліквідаційна, домінує на Холмщині й Підляшші, а також у прикордонній смузі на Волині. Друга - на решті території, заселеної православними, хоч і тут держава не відмовляється від підтримки конверсії.

Проф. Мирослава Папєжинська-Турек