АКЦІЯ РУЙНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ НА ХОЛМЩИНІ І ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ

Фрагменти промови люблинського воєводи Юзефа Ружнєцького на З'їзді, присвяченому українській меншості у Люблинському воєвідстві

Люблинський воєвідський уряд, 31 січня 1935 р.

[...] Від часу здобуття незалежності Православна Церква була русифікаційним чинником, а в останні роки починає відігравати роль чинника українізаційного.

Роль Церкви мусить відповідати польським державним інтересам, а отже бути чинником, який діє в дусі цих інтересів, пов'язувати громадян передовсім із польською державою, а стосовно Люблинщини мусить бути чинником полонізації. Ми прагнемо полонізації Православ'я.

Православна Церква з русифікаційними тенденціями (верхівка церковної ієрархії) або ж українськими (нижчий клір і вірні) завжди діятиме відцентрово щодо Польської Держави.

Ідучи далі, наштовхнемося на вкрай важливе питання: релігійні відмінності серед населення. І тут відразу виникають запитання - чи національна асиміляція, якої прагнемо, однозначна з релігійною єдністю? Я вважаю, що ні. Сьогодні [...] питання релігійної єдності не є справою сутєвою. [...] Зрештою, в нас так склалися стосунки, що Рим хотів би на наших землях зробити осередок вилазок на схід, а підготовка цього осередка здійснюється в спосіб надзвичайно шкідливий для польської держави і нації. Будь-які місії - чи греко-католицькі, чи східнослов'янські, прагнуть відсепаруватися від польськості, а отже, як шкідливі, не можуть бути підтримані. Римо-католицькі заходи щодо призвичаєння населення до певних обрядових форм великого успіху мати не можуть. Отже, залишається спольщення православ'я - і в цьому напрямку наша робота йде і йти повинна. [...]

Виходячи з тези, що метою нашої політики є спольщення території, а отже асиміляція, ми повинні замислитися, в яких умовах ця асиміляція може бути успішною.

Без сумніву, асимілювати можна тільки ті елементи, які становлять відповідний ґрунт для цієї акції, а отже, готові до неї емоційно. Чим більш приязно буде меншіcть налаштована щодо Держави або ж польської національності, тим легшою і швидшою може бути асиміляція.

А отже, в нашій політиці ми повинні завжди іти такими шляхами, які не псують приязного настрою в стосунку до держави і польської національності.

Маємо замислитися, яким чином творяться такі настрої; чи шляхи, що на цьому спираються, ведуть до об'єднання з державою, чи поглиблюють окремішність і усвідомлення національної меншості.

Існують два шляхи: позитивний і політика сильної руки. Позитивний шлях - це відповідна суспільно-культурна і економічна кампанія, а отже культурно-економічне піднесення меншості на тлі польської культурної традиції, економічне пов'язування з осередками i цілим польським економічним організмом, польські школи - навчання релігії - преса - радіо - позашкільна освіта - кооперативний рух тощо. Усі ці кампанії повинні виходити з польських осередків, а не як до цього часу преса - зі Львова, кооперативний рух зосереджений у Р.С.У.К. тощо.

Прихильники сильної руки доводять, що позитивна політика зміцнює свідомість і сили меншості, яка водночас налаштовується дедалі більш сепаратистично.

Однак, у кожній меншості дійсність представляється двояко, частина суспільства становить ґрунт для позитивної акції, а частина, відносно невелика на нашій території, налаштована так, що праця культурна, суспільна і економічна не змінить сепаратистських тенденцій.

Отже, сприймати дійсність такою, якою вона є, ділити на частини, позитивні для державності, і на частини іншої орієнтації, на громадян поміркованої частини і налаштованих антидержавно. До першої групи громадян будемо ставитися позитивно, тобто здобувати її культурно й економічно, до другої ж будемо стосувати політику сильної руки.
У цих міркуваннях я вживаю окреслення "група громадян", оскільки до цього часу з такими маємо справу - ще не організованими у партії; у майбутньому не можуть створюватися партії чи угруповання меншості з виразним політичним обличчям.

Зазначаю, що політика сильної руки щодо громадян, неприхильно налаштованих до держави, не є методом національної екстермінації, якої маємо уникати. […]

Відомо, що кожна дія викликає протидію. Вам відомо, як кожен невдалий хід може бути використаний супротивником. Не можемо допустити, щоб українці на нашій території могли з якого-небудь кроку влади створити свою Вжесьцю [має бути Вжесьню - Г.К.] або "віз Држимали". [...] Будь-яке [...] надмірне посилення і пропаганда полонізаційного курсу могли б спричинити просто фатальні наслідки для нашої акції. […]

Праця тиха, спокійна, але постійна напевно дасть кращі результати, ніж виразне штурмування націоналістичних осеердків і тенденцій українізму.

Ви бачите складнощі лише по той бік фронту, а забуваєте про ставлення нашого суспільства. […] не можу сподіватися, що державна програма швидко і повністю буде присвоєна нашим поколінням. Довго ще поляк-православний буде неофітом, "москалем" або "гайдамакою" і, будучи виключеним із середовища руських ендеків, у нас буде громадянином непевним - другосортним.

Однак, попри ці складнощі, ми не можемо відкладати полонізації Надбужжя, аж доки не виховаємо своє суспільство. […] Мусимо здійснювати її, маючи свідомість, що нам вставляють палиці в колеса з одного й з іншого боку.

Полонізаційна акція повинна відбутися етапами і повинна бути достосованою до терену. Десь зможе піти у швидшому темпі, де-інде буде посуватися крок за кроком. Окремі кроки мають бути продумані всебічно, щоб не викликали шкідливої протидії. У разі прорахунку краще відступити, ніж викликати відкриту війну, яка може перекинутися навіть на ширшу територію. […]

Джерело: APL, UWL WSP, sygn. 430

Переклав: Андрій Савенець