Головне меню:
Свідоцтва епохи > Розповіді й спогади
Ми жили у Колонії Свержа* 2 км від села Березно (нині Бжезьно), де я ходила до 6-класної загальної школи. У центрі цього досить великого села видніла досить велика дерев'яна церква, здалеку видна блискучим куполом. Мій батько Никодим займався 12-гектарним господарством і ми жили в міру забезпечено. У школі навчали тільки по-польськи, а вчителями були поляки - католики. В усій околиці кількісно переважали православні, поляків було не більше, ніж 5%, жили також євреї. Всі на щодень розмовляли місцевою українською говіркою. Не спостерігалося жодних проявів ворожості на тлі національних чи релігійних відмінностей. Пам'ятаю, у 1936 р. разом із учителями ми поїхали до Свержа, де знаходилися влаcті ґміни, щоб узяти участь у піднесеній урочистості посвячення нового танку, відданого польській армії. Нам казали, що там десь недалеко розташований полігон чи військова частина, яка його отримала.
Одного дня вранці у 1938 р. з боку Березна до нашої Колонії Сверже доносилося голосне гуркотіння, яке нас просто лякало й зацікавило, бо до цього часу, певно, ніколи в околиці не було так добре чути такого звуку з такої великої відстані. Разом з іншими ровесниками і кількома дорослими ми поспішили туди, щоб подивитися, що там діється. Коли я прийшла, то побачила танк, який стояв, причеплений великими ланцюгами до високого купола церкви. Солдати вже закінчували зрізати міцні дерев'яні балки показного розміру, які підтримували конструкцію вежі. Навколо зібралася маса людей, які зі сльозами на очах дивилися на це страшенно сумне видовище. Коли танк із гучнішим гуркотом рушив, церковний купол із тріском почав поволі падати. Голосне виття двигуна змішувалося з розпачливим плачем зібраних глядачів. Невдовзі найвища частина споруди, закінчена великим православним хрестом, лежала на землі, а наша прекрасна церква перетворилася на безформну дерев'яну руїну. Люди ще довго оточували її в якомусь пригніченому мовчанні, не в стані змиритися з тим, що сталося. Потім, занурені в смуток, розходилися по домівках, начебто з якогось трагічного, дуже сумного похорону. Ніхто не наважився вголос виявити ознаки свого спротиву чи протесту. В ті роки польські власті непокірних православних, часто без виразного приводу, позбавляли волі, піддавали жорстоким тортурам, а потім без суду довгий час тримали у в'язниці. Це тоді, у 1937 р., заарештували і піддавали вигадливим тортурам під час тривалих переслідувань мого теперішнього чоловіка Стефана, якому ледве виповнилося 17 років. Його провина полягала тільки в зберіганні випадково знайденої антидержавної листівки. Повертаючись додому, я довідалася, що до Березна того дня вранці прибуло військо разом із танком. Викликали причетника*, наказали йому, щоб відкрив церкву і виніс із неї найбільш коштовні речі, він хотів це робити у великому поспіху, бо призначено на це дуже мало часу. Прибульці, не зважаючи на те, що всередині церкви знаходився цінний іконостас, незабаром узялися виконувати доручене їм завдання знищення.
Наскільки я пригадую, церква завжди була доглянута й оточена турботою всіх мешканців. Вона була їхньою гордістю й приносила втіху їхнім душам. Я, хоч була, як і мої батьки, баптисткою, за будь-якої нагоди охоче заходила до неї, щоб надивитися на її прекрасне убрання інтер'єру, на похмурі ікони, що вводили у настрій піднесеної задуми.
Невдовзі все, що залишилося після зруйнованого храму, десь вивезли, а місце, на якому він стояв, старанно вирівняли, щоб не залишилось по ньому жодного сліду. Занурені в смуток люди пророкували, що неминуче настануть дуже злі часи, які будуть карою за таке брутальне осквернення хреста і бездумне нищення християнського храму. Це пророцтво почало здійснюватися вже в наступному році, коли вибухнула війна і багато молодих чоловіків, призваних на службу до польського війська, пішли на фронт і багато з них ніколи вже не повернулося. Інші пережили пекло, потрапивши в нелюдську німецьку неволю. У кінці літа 1939 р. спочатку на короткий час прийшли до нас совєти, а потім за кілька днів їхнє місце зайняли німці. Вони не переслідували православних так, як польська влада, хоч запроваджені ними нові порядки виявилися нестерпними і жорстокими. Використовуючи релігійні свободи, надані окупантом, мешканці Березна вирішили якимось чином відзначити місце, де стояла їхня улюблена церква. Вони видобули закопану колись на місці, де вона стояла, пляшечку із важливими пам'ятними документами. У якості пам'ятника поставили поруч великий православний хрест і помістили їх під ним. Він мав нагадувати про існування тут упродовж довгих віків православного храму і викликати згадку про той трагічний день його смерті у 1938 р.
Коли закінчилася війна, яка принесла майже кожній родині багато нещастя й страждань, для нас на нашій рідній землі не настав, однак, сподіваний спокій, бо проти нас спрямувалася якась нестримна ненависть із боку різних польських збройних угруповань і розбійних банд, що діяли в околиці, а потім також війська й міліції.
Нещастя і страждання не оминули й нашої родини, яка, пов'язана з церквою християн-баптистів, завжди було сповнена духу любові до ближнього і у щоденному житті намагалася дотримуватися християнських засад. У 1945 р. до нас несподівано прийшли незнайомі люди з біло-червоними пов'язками на рукавах. Вони представилися міліціонерами і заявили, що мають наказ забрати на вишкіл мою 22-річну в той час сестру Ольгу. Наш батько Никодим рішуче спротивився цьому і сказав, що дочки самої нікуди не відпустить. Вони переконували, що дівчині нічого поганого не станеться, бо вони не з НКВД, а польські міліціонери. Коли вони відходили разом із нашою дорогою Олею, татусь усе-таки вперто ступав за ними. Коли вони опинилися на краю лісу, один із тих "справжніх польських міліціонерів" націлив у його бік карабін, погрожуючи, що застрелить його, якщо він їх не залишить. Від того часу Оля зникла назавжди без сліду. Наступного дня батько подався у відділок міліції в Сьвєржі, просив про якусь допомогу. Але ним виразно знехтували. Вын шукав потым рятунку в комендатуры мылыцыъ в Холмі, де справу потрактували легкодушно і навіть не складено протоколу.
Після тієї події ми залишили наш дім у Колонії Сверже й переїхали до села Березно, бо там було безпечніше, оскільки люди зорганізували власну самооборону, яка не допускала спроб грабунків, убивств і викрадень. З одного дому намагалися викрасти дівчину - так, як нашу Ольгу, але цього не допустили. Незважаючи на це, і далі не вдавалося уникнути актів насильства, спрямованих проти нас із боку польських зорганізованих груп. Одного дня наш батько разом із помічником поїхав кіньми на нашу залишену батьківщину орати поле. Однак, увечері він не повернувся додому. Переляканий брат уранці наступного дня вирушив туди. По добре видних слідах він знайшов батька мертвого разом із кільканадцятирічним хлопцем, що допомагав йому. Обидва лежали застрелені в болоті під лісом. Брат повідомив про це у відділок міліції у Свержі, але жодної допомоги нам не надали. Не вважали навіть за потрібне провести слідство в цій справі. Замордованих ми поховали у спільній могилі в селі Руда.
8 серпня 1947 р. до нашого села несподівано прибуло військо і без жодного приводу наказало нам вантажити на підвезену підводу необхідні речі і якнайшвидше забиратися з дому. Під дулами карабінів нас і багато інших родин завезли на залізничну станцію, завантажили до телячих вагонів і багато годин день і ніч везли у невідомому нам напрямку. Всіх вивантажили у зовсім чужому місці Пасленк. Ми були віддані самі собі на чужій нам землі, опинившись до того ж у ворожому до нас середовищі польських мешканців, що прибули сюди кількома роками раніше. Надходила зима, а ми, позбавлені засобів до життя, не розраховуючи на жодну допомогу з боку неприязної до нас держави, були приречені на вперту виснажливу боротьбу за своє виживання.
Анна Шміґель-Каліш
Ольштинек 26 VIII 2008 р.
Зберігаючи точну відповідність, запис словесного переказу здійснив
Петро Коваль
ДОПОВНЕННЯ
Коли через 10 років після нашого виселення я прибула, щоб відвідати свої рідні сторони, то дізналася, що православний хрест, поставлений у 1940 р., котрий мав як пам'ятник нагадувати про існування до 1938 р. церкви поруч нього, також зник без сліду. Знайомі говорили, що на другий рік після акції "Вісла" прийїхала якась зорганізована група, зруйнувала його, а його рештки десь вивезла, щоб не було й сліду. На площі у центрі села, якраз на тому місці, де стояла прекрасна церква, збудовано бридку крамницю, яка стоїть там до сьогодні.
Спогади Анни Шміґель із дому Каліш, нар. 1925 р.
Переклав: Андрій Савенець
Підменю