Головне меню:
Свідоцтва епохи > Розповіді й спогади
Тільки я один у селі мав телефон. Село [Голуб'є - Ред.], майже цілком українське (лише п'ять родин польських), лежало в широкій долині Бугу, оточене з одного боку високим, але не стрімким горбом, а з другого - лінивою, лагідною річкою, що вилася багатьма закрутами по рівних, широких луках. На вершині горба, що врізався в прибережні пасовища, якраз проти мого дому, який стояв на високому березі схилу, сіріла стара дерев'яна церква.
Літо було гаряче - те літо 193 8 року. Серед дзвінкої тиші червневого передполудня, працюючи у своєму кабінеті, почув я гомін голосів за вікном, що примусив мене встати від бюрка й піти через сіни до вхідних дверей. Кільканадцять моїх сусідів, українських селян, стояли перед сходами. Я запросив їх увійти в мій кабінет. їхні очі, що виказували страх, непевність, а заразом ніби якесь очікування, втупилися в чорну скриньку, що висіла на стіні, - в телефон.
У якій ви справі? - спитав я їх.
В село приїхала поліція, - відповів трохи задиханим і ніби захриплим голосом старий Панько Рурський, колишній лавник (засідатель - Ред.), гарний, ставний селянин з сірими очима, темними короткими вусами і молочно-білою кучерявою чуприною.
Приїхали автами, привезли драбини - такі, як пожежницькі. й гаки. А ще мають скоростріли. Кажуть, що дістали наказ розвалити нашу церкву. Пане, як же це може бути? Ви маєте телефон, знайомі з паном старостою, спитайте його, що все це означає. А коли це правда, то може щось можна порадити, відкласти, абощо. Бо як же це може бути? Церква. Божий храм, прадід пана побудував її сто п'ятдесят років тому, за польських часів була уніатською, а тепер, щоб польський уряд?.. Поліція?.. Силою валити?.. Як же ж це?
Я занімів, здивований. Про такі наміри я нічого не чув. Щоправда, я мешкав далеко від повітового міста [Грубешів-Ред.], столиці одного з південних повітів Холмщини. але симпатичного, товариського старосту: відставного майора я знав добре і не раз з ним розмовляв про труднощі співжиття обох національностей, що осіли в цьому закутку віддавна. Та попри це він не попередив мене про можливість таких заходів, хоч недавно ми зустрічалися на засіданні комісії повітового сеймику. Я бачив перед собою знуджені обличчя, що дивилися на мене і на телефон. Я знав, що старий лавник ніколи не кидав слів на вітер. Тому я вірив, що він усе те сам бачив і чув.
- Я зараз зв'яжуся з паном старостою. Ви всі слухайте, що я говоритиму. Дізнаємося правду.
Мене сполучили швидко. Розмова наша була коротка. Староста потвердив звістку. Учора, казав він, поліція вже розібрала кілька церков. Це йде хутко, бо вони мають добрих фахівців. Сьогодні черга на ваше село й на кілька сусідніх. Очевидно, що на знесення призначені тільки церкви невикористовувані, замкнені. За умовою з право-славною митрополією має залишитися одна церква на гміну як парафіяльна, чинна тепер. [Насправді такої умови з митрополією не було - Ред.] На мою заввагу, що церква в нашому селі є під опікою консерватора як історична пам'ятка церковного дерев'яного будівництва кіпця XVIII століття, відповів, що. па жаль, це її не врятує. Він жалкував з приводу цього, на його думку, нерозважного наказу, але, на жаль, наказ є, наказ з воєвідства, наказ до негайного виконання і він мусить його швидко виконати.
Розмова скінчилася. Мої сусіди, старші люди, які були в тій церкві хрещені, у ній брали шлюб, у ній хрестили своїх дітей, а їхні батьки боронили її за часів царських переслідувань унії, тупо дивилися просто себе, їхні серця стискалися з болю, як і моє серце, їхні голови розколювалися від думок, що були, напевно, дуже схожі з моїми. Ма-ли досі надію, що ця замкнена владою церква колись відкриється, щоб прийняти їх, вірних християн, і вони наполегливо добивалися цього, також і за моїм посередництвом, клопоталися в повіті, у воєвідстві. Вони не хотіли, щоб молодь виростала в безбожництві. До парафіяльної церкви в гмінному селі було вісім кілометрів, через ліси, дорогою, що в дощі ставала непролазною. Може, раз чи два на рік, на Різдво або Йордан хтось тудою ходив, як одружувався, як хрестив... Але в повсякденності росли їхні діти дико, без Бога.
Попрощалися й вийшли.
Я став коло вікна й дивився на церкву, що була за яких півкілометра. Бачив, як під'їжджали авта, збирався натовп. За хвилину біг туди і я.
Йшло все село. Йшли жінки з немовлятами на руках і з старшими дітьми коло спідниць, дівчата, хлопці й молоді чоловіки в сорочках, змокрілих від тяжкої праці па полі, старші господарі, росляві, вусаті, у великих шапках, хоч була спека. Я приєднався до них. Вони знали, що я католик, що керую Католицькою акцією в повіті, але відчували, що єднає мене з ними і християнство як віра в триєдиного Бога, і як моральний лад у минущому земному житті, і тіні предків, які цю церкву зводили, і врешті старий дух цієї спільної землі, дух Речі Посполитої. Отож зустріли мене погляди, сповнені сліз, але і зрозуміння, чого я тут, не здивовані, а. навпаки, вирозумілі, що промовляли: Ви з нами, так і треба.
Церква була оточена шеренгою людей у темно-синіх мундирах. Два скоростріли грозили тим, хто хотів би їхнім діям перешкодити. Довгі драбини стояли, сперті на сірі модринові стіни, а на замшілій ґонтовій покрівлі сновигали люди з сокирами, відбиваючи крокви й підводячи під них міцні, грубі линви. Натовп збирався дедалі щільнішим колом і мовчав.
Люди з даху злізли по драбинах і відставили їх. Кінці звислих з піддашшя линв причепили до вантажних авт. Мотори загуркотіли на повному газі. Затріщати й з шумом зламатися в'язі старих зрубів, захиталися стіни. Але перш ніж вони рухнули, натовп упав на коліна і протяжний зойк, ридання й голосіння заглушили гук падіння на купу балок даху. Прегарні "царські врата" з липового дерева, оригінальний твір різьбарів XVIII століття, мальовані й золочені, лежати поламані. Натовп стояв навколішки, молячись і плачучи.
Люди в темно-синіх мундирах і ті, інші, з сокирами, забирали скоростріли, інструмент, линви, складати драбини й сідали до авт. Від'їжджали, щоб далі виконувати накази.
Вранці приїхав наш парох. Католицька парафія мала свій костел і плебанію в надбужанському містечку [Крилів - Ред.], що було славним колись осідком воєводи познанського Яна Остророга, державного діяча, гуманіста й автора "Полювання з гончаками". Молодий, дуже швидкий і беручкий парох був знервований. Розповів мені, що й церкву філіяльну, не парафіяльну, але використовувану, яка стояла за кілька-сот метрів від його плебанії. також зруйновано за драматичних обставин. [Завалена стіна придавила робітника, що дуже знущався з православного обряду і святих - Ред. ]
Православний парох. який правив у тій церкві як у своїй філії, був попереджений, що їй також загрожує зруйнування. Він посвятив напередодні хліб і вино й залишив їх на вівтарі. Поліціянтів, що супроводили робітників, які мали розібрати церкву, повідомив про це солтис тієї місцевості, поляк і католик. Поліціянти виламали церковні двері й переконалися, що це справді так. Тоді поїхати автом до православної парафії, за десять кілометрів від того села. Парох заявив їм, що не послухає їхнього наказу, не забере риз і не поїде з ними, щоб винести Св. Тіло і Кров Христову. Тому силою наділи на нього облачення. взяли в наручники, завезли на місце й побоями примусили забрати Святі Тайни з вівтаря. А церкву зруйнували.
Наш парох відчував певну християнську єдність з православним попом. Плакав із сорому й обурення... Може, й слушно...
Це діялося 1938 року. Тоді правив Річчю Посполитою уряд генерала Славоя-Складковського.
На Холмшині було зруйновано понад 400 церков. [Цифра перебільшена, понад 100 -Ред.] У люблінського консерватора проф. Дуткевича великий покій поряд з його кабінетом був завалений іконами, різьбами, царськими вратами, здебільшого зламаними, пошкодженими. Це були жалюгідні рештки розваленого будинку польської державності, який ми колись зводили з модринового дерева на підвалинах польсько-руської згоди і взаєморозуміння. Тепер ми нищили все. що з нього ще лишалося, замість зміцнювати, відновлювати й доглядати його підвалини.
Але, мабуть, даючи своє ім'я нашому урядові, прем' єр уважав, що так треба, щоб уже невдовзі бути "сильними, згуртованими й готовими". Щоб не дати нікому "ані ґудзика...". Пан Славой справді не дав нікому ані ґудзика зі свого мундира: зберіг їх усі. тікаючи до Румунії... Але чи ще не за два роки перед тим загубив щось, може, важливіше, щось неоціненне: честь народу. (Не знаю подробиць подорожі пана генерала. Можливо, однак, що, заки дістався до Румунії, відпав у нього якийсь трохи слабше пришитий ґудзик? Очікую споминки на цю тему з-під його знаменитого пера).
Жахливу німецьку окупацію я пережив значною мірою завдяки прихильному ставленню до мене моїх українських сусідів. Тільки страхітливий 1943 рік, коли щоночі довкола розливалися заграви пожеж, коли чулися зойки й крики братовбивчої різанини, тільки цей рік переніс наші тихі надбужанські долини в часи Ґонти й Залізняка. Прихисток давати ліси: ховали переслідуваних, були домівкою тим. кому спалено обійстя, і фортецею для тих. що боролися. Високі, прямі стовбури сосон під склепінням хвої нагадували їм Божі храми - костели й церкви, і ті, які були зруйновані кілька років тому, і ті, які ще стояли: розлогі, галузисті дуби і граби були ніби піддашшями їхніх спалених чи покинутих хат: стрункі берези, осики і вільхи, здавалося, були приязніші, аніж задвірки й сади сіл. в які приходив ворог - німець чи палаючий смертельною ненавистю сусід. Густі корості кущів давати безпечніший сон, аніж кімната в придорожній хаті.
Я йшов також кудись того року лісовою стежкою. Вже западав вечірній присмерк і червоний блиск призахідного сонця проглядав крізь верхи дерев, викликаючи неспокій, а може, й страх перед червоною загравою, яка кожної ночі освічувала в щораз іншому місці обрій. З гущавини безшумно з'явилася людина.
-Niech bedzie pochwalony! [Слава Icyсу Христу! - Рсо.]
Я полегшено зітхнув. Це був молодий селянин з сусіднього села, поляк.
Мусите ховатися? - спитав я його; як про звичайну річ.
Та власне ні. Але я в дорозі, і тому волію йти лісом. Іду до двоюрідних братів під Красностав. Там спокійніше, бо то чисто польська сторона.
Розповів мені, що два дні тому вночі напали на їхнє село. Сусід українець зарубав сокирою його молоду жінку й двох малих дітей. Він лишився живий, бо був тієї ночі в хліву - коло тільної корови, і зміг нишком пробратися через сади й тини, добре відомими йому місцями до лісу. В його вухах ше й досі стоїть крик жінки й дітей, мордованих у хаті: йому здається, що бачить, як сусід скрадається з сокирою до дверей. Він не кинувся рятувати своїх, бо ж недалеко, ніби пильнуючи сусіда, стояли ще кілька незнайомих з автоматами. Знав, що не допоможе нікому, а сам загине, не добігши й до дверей.
Він скінчив свою розповідь. Лісом блукав жах: смерть витала над вечірньою імлою. Але несподівано хлоп підніс на мене очі, подивився пильно, поглядом, сповненим розпачу і ніби зрозуміння, й шепнув:
- Але це кара Божа на нас! За ті Божі храми, розвалені й осквернені. За сльози тих, що в них молилися!
Це був голос нашої землі.
Евстахій Сьвєжавський
Переклад з польської: Редакція журналу "Пам 'ятки України "
Підменю