Огляд преси. Ліквідація православних церков у світлі вироку Окружного суду в Замості - АКЦІЯ РУЙНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ НА ХОЛМЩИНІ І ПІВДЕННОМУ ПІДЛЯШШІ

Przegląd prasy. Likwidacja cerkwi prawosławnych w świetle wyroku Sądu Okręgowego w Zamościu

Dyskusja w sprawie likwidacji kościołów prawosławnych w województwie lubelskim trwa nadal. Niestety w dyskusji tej, jak to słusznie w „Słowie” stwierdza red. Mackiewicz: „Przyzwoitość prasowa została zarzucona, gazety rządowe dyskutują z białymi plamami w „Słowie i „Czasie” i innych gazetach, którym chodzi o to, aby pokazać, że nie wszyscy Polacy winni są w tej sprawie”.

W tych warunkach zmuszeni jesteśmy ograniczyć się do podawania faktów, których publikacja może być zakazana. Do takich faktów należą wyroki sądów i ich motywy. Wypadki w lubelskim oparły się już o sądy, których wyroki rzucają na postępowanie władz niezmiernie charakterystyczne światło. Jeden z takich wyroków cytuje „Dziennik Ludowy”. Został on wydany przez sąd okręgowy w Zamościu w sprawie chłopów prawosławnych w parafii Chmielek. Uzasadnienie wyroku w następujący sposób ujmuje przedmiot tej rozprawy:
„Prokuratura Sądu Okręgowego w Zamościu oskarżyła Piotra Martysza i 30 towarzyszy o to, że w dniach 24 i 25 kwietnia 1938 r., a nadto 3 i 15 maja 1938 r., we wsi Chmielek wzięli udział w zgromadzeniu mającym na celu usunięcie pieczęci umieszczonej przez Jana Matysiaka wójta gminy Łukowej na drzwiach wybudowanego bez zezwolenia prawosławnego domu modlitwy oraz Andrzeja Klimczaka i Jerzego Tyjarę o to, że w dniu 25 kwietnia 1938 r. znieważyli słownie wójta Matysiaka i funkcjonariuszy policji, zaś Helenę Węgrzyn dopuściła się czynnej napaści na osobę posterunkowego Węgierskiego uderzając go w twarz.
Świadek Matysiak i funkcjonariusze policji odnośnie ustępu 1 oskarżenia ustalili, że osk. Michał Popowicz otrzymał zezwolenie na budowę domu mieszkalnego, który jednakowoż wewnątrz został urządzony na dom modlitwy. Wobec tego trzykrotnie w dniach 31marca, 2 i 6 kwietnia br. opieczętował ów dom zabijając wejście deskami. Gdy w dniu 24 kwietnia 1938 r. otrzymał wiadomość o zdjęciu pieczęci i odbiciu desek zażądał asysty policyjnej i ndawszy (powinno być: udawszy się – przyp. S. D.) się do tego domu stwierdził, że odprawia się w nim nabożeństwo.
Po zamknięciu i opieczętowaniu drzwi zaczął się zbierać tłum ludzi, który zaczął napierać na wójta i policjantów i drzwi otworzono i pieczęci zdjęto. Podobne zajścia powtórzyły się i w następnych dniach 25 kwietnia, 3 i 15 maja1938 r.”
Sąd stawia pytanie:
„Czy czynności wójta Matysiaka i policjantów były prawne”
Na pytanie sąd daje odpowiedź negatywną, albowiem:
„W myśl art. 380 ustawy budowlanej z dnia 16. 2. 1928 r. Dz. U. poz. 202 – 28 w brzmieniu ustalonym Rozp. Prez. Rzp. z 3. 12. 1930 r. poz. 663 i 14. 7. 1936 r. Dz. U. poz. 405, w razie wzniesienia budynku bez wymaganego zezwolenia – władza policyjno-budowlana, w danym wypadku wójt, winien wezwać właściciela do dokonania zmian i przeróbek w terminie przez siebie wyznaczonym, a dopiero w razie niewykonania zmian w określonym terminie władza jest upoważniona do wykonania napraw i rozbiórki urządzeń w całości lub części kosztem właściciela. Nadto od orzeczeń władz wydanych przez Zarząd Gmin wiejskich w myśl art. 391 powyższej ustawy służy stronie zainteresowanej odwołanie do Wydziały Powiatowego. Wójt Matysiak przyznał, że osk. Popowicza do dokonania zmian i doprowadzenia budynku do stanu zgodnego z planem nie wzywał, lecz budynek opieczętował i zabił deskami, a nawet bezprawnie w czasie areszcie Popowicza rozebrał, co dopuszczalne jest w myśl art. 380 ustawy budowlanej tylko w wypadku, gdy stan budynku zagraża bezpieczeństwu.
Opierając się na powyższych przepisach należy zaznaczyć, że czynności, które wójt Matysiak wespół z policją przedsiębrał: w stosunku do budynku Popowicza nie miały oparcia w przepisach prawnych, a więc były bezprawne, zaczym i opór stawiany przez zbiegowisko w celu niedopuszczenia do wykonania tych bezprawnych czynności jest niekaralny.
Jeżeli zaś czynności wójta Matysiaka miały na celu uniemożliwienie mieszkańcom wyznania prawosławnego, odprawienie względnie wysłuchanie nabożeństwa, to i pod tym względem były bezprawne jako sprzeczne z art. 113 Konstytucji z 1921 r. utrzymanym w mocy przez Konstytucję z 1935 r. Dz. Ust. poz. 227-35, który gwarantuje każdemu swobodę publicznego nawet zbiorowego odprawiania nabożeństwa. W artykule 113 Konstytucji jest mowa o uregulowaniu stosunku Państwa do wyznań uznanych w drodze ustawowej. W tym przedmiocie żadna ustawa regulująca ten stosunek wydana nie została. Tymczasowo stosunek ten uregulowany został Zarządzeniem ogłoszonym w Monitorze z 16. 2. 1921 r. Nr. 38 Sąd uważa jednak, że zarządzenie to ustalające, iż filie kościołów prawosławnych mogą być tworzone za zgodą Ministerstwa Wyznań Religijnych, w niczym nie może krępować, a tym bardziej uchylać uprawnień wynikających z przepisu powołanego art. 113 Konstytucji”.

Motywy te są aż nadto wymowne. Jakiekolwiek komentarze są tu zbyteczne. Motywy te stanowią najlepszą odpowiedź na wywody „I. K. C.” i „Kuriera Porannego”, które usiłowały również z punktu widzenia prawnego likwidację kościołów prawosławnych usprawiedliwić.  

Źródło: Przegląd prasy. Likwidacja cerkwi prawosławnych w świetle wyroku Sądu Okręgowego w Zamościu, „Czas”, 1938, nr 237 (30 sierpnia), s. 5.
oprac. Stefan Dmitruk

.................................................................................................................................................................................................................

Дискусія з приводу ліквідації православних церков у Люблинському воєвідстві триває й далі. На жаль, у цій дискусії, як слушно зазначає у «Слові» ред. Мацкевич, «Газетна пристойність занедбана, урядові газети дискутують із білими плямами у «Слові» та «Часі» й інших газетах, яким ідеться про те, щоб показати, що не всі поляки в цій справі винні».

У цих умовах ми змушені обмежитися до подавання фактів, публікація яких може бути заборонена. До таких фактів належать вироки судів і їхні мотиви. Випадки в Люблинському воєвідстві вже спираються на суди, вироки яких показують поведінку властей у надзвичайно характерному світлі. Один із таких вироків цитує «Дзєннік людови». Оголошено його окружним судом у Замості у справі православних селян з парафії Хмільок. Обґрунтування вироку наступним чином формулює предмет цього процесу:
«Прокуратура Окружного суду в Замості звинуватила Петра Мартиша із 30 товаришами в тому, що 24 і 25 квітня 1938 р., а також 3 і 15 травня 1938 р., у селі Хмельок вони взяли участь у зібранні, що мало на меті усунення печатки, якою Ян Матисяк, війт ґміни Лукової, опечатав двері збудованого без дозволу православного дому молитви, а також Андрія Климчака та Юрія Тияру за те, що 25 квітня 1938 р. вони усно зневажили війта Матисяка і працівників поліції, а Олена Венґжин здійснила активний напад на постового Венґерського, вдаряючи його в обличчя.
Свідок Матисяк і працівники поліції стосовно частини 1 обвинувачення з’ясували, що обв[инувачений] Михайло Попович отримав дозвіл на будівництво житлового будинку, усередині якого був облаштований дім молитви. З огляду на це тричі − 31 березня, 2 і 6 квітня ц. р. [війт] опечатував цей будинок, забиваючи вхід дошками. Коли 24 квітня 1938 р. він отримав повідомлення про усунення печатки і зняття дощок, то викликав підмогу поліції і, подавшись до цього будинку, виявив, що в ньому відбувається богослужіння.
Після того, як двері було закрито і опечатано, почав збиратися натовп людей, який почав натискати на війта і поліціянтів, двері відчинено і печатки знято. Подібні інциденти повторилися також у наступних днях 25 квітня, 3 і 15 травня 1938 р.».
Суд ставить питання:
«Чи дії війта Матисяка і поліціянтів були законними»
На питання суд дає негативну відповідь, оскільки:
«Згідно зі ст. 380 будівельного закону від 16.2.1928 р., Щод[енник] зак[онів], поз. 202–28 у звучанні, встановленому Розп[орядженням] През[идента] Рес[публіки] П[ольща] від 3.12.1930 р., поз. 663 і  14.7.1936 р., Щод. зак., поз. 405, у разі зведення будинку без необхідного дозволу – поліційно-будівельна влада, у даному випадку війт, повинна зобов’язати власника здійснити зміни і переробки у визначений ним строк, а лише у разі невиконання змін у визначений строк влада має право здійснити ремонт і розібрати споруду повністю або частково за кошт власника. Крім того, згідно зі ст. 391 зазначеного закону, зацікавлена сторона має право подати апеляцію до Повітового відділу на рішення властей, видані Управлінням сільських ґмін. Війт Матисяк визнав, що обв[инуваченого] Поповича до здійснення змін і доведення будинку до стану, згідного з планом, він не зобов’язував, але будинок опечатав і забив дошками, а навіть незаконно розібрав під час арешту Поповича, що допускається, за ст. 380 будівельного закону лише у випадку, коли стан будинку загрожує безпеці.
Спираючись на вищевказані положення. Слід зазначити, що дії, які війт Матисяк разом із поліцією вчинив стосовно будинку Поповича, не мали підкріплення в положеннях законодавства, а отже були незаконними, відповідно і опір, який чинило згромадження з метою не допустити виконання цих безправних дій, не є караним.
Якщо ж дії війта Матисяка мали на меті унеможливлення жителям православного віросповідання віправити або ж вислухати богослужіння, то і в цьому відношенні вони були незаконні як такі, що суперечать ст. 113 Конституції з 1921 р., чинність якої була збережена Конституцією з 1935 р., Щод. зак., поз. 227−35, яка гарантує кожному свободу публічного, навіть колективного здійснення богослужіння. У статті 113 Конституції говориться про врегулювання відношення Держави до віросповідань, визнаних у законодавчому порядку. У цьому відношенні жодного закону, який би урегульовував це відношення, видано не було. Тимчасово це відношення було врегульоване Розпорядженням, оголошеним у Відомостях від 16.2.1921 р., №38. Суд, однак, вважає, що це розпорядження, яке стверджує, що філії православних церков можуть створюватися за згодою Міністерства релігійних віросповідань, ні в чому не може обмежувати, а тим більше скасовувати прав, які виникають із положення, покликаного ст. 113 Конституції».

Ці мотиви аж занадто красномовні. Будь-які коментарі є зайвими. Ці мотиви є найкращою відповіддю на умовиводи «I[люстрованого] K[ур’єра] Ц[одзєнного]» та «Кур’єра поранного», які намагалися також із точки зору права виправдати ліквідацію православних церков.

Джерело: Przegląd prasy. Likwidacja cerkwi prawosławnych w świetle wyroku Sądu Okręgowego w Zamościu, «Czas», 1938, № 237 (30 серпня), с. 5.
Підготував Стефан Дмитрук